Мой сайт

Легенди про минуле міста Острога (зараз Рівненська обл., а до 1939 року був під владою Польщі) збирав колишній випускник Острозької чоловічої гімназії, пізніше – громадянин Польщі, Пантелій Васильвич Юр’єв (1906-1983 рр.). Він назбирав 48 легенд з минулого цього краю, але одна привернула мою увагу тим, що в ній згадувався полковник Дзиковський (Дзиньківський), місто Острогожськ (нині Білгородської області, Росія) та містечко Білолуцьк (Новопсковський район Луганської області). Ось  уривок переказу з цієї легенди.

Протягом Визвольної війни , і особливо після Берестецької битви, місто Острог переходило з рук у руки. Грабували й руйнували його татарські «союзники», на зміну яким приходили хоругви Вишневецького, Корецького, Чарнецького, а тих, в свою чергу, гнали з міста козачі загони. Край все більше спустошувався. Після кожного нападу все менше залишалось людей та слідів колишньої слави, зате більше ставало згарищ і руїн. Життя стало нестерпним. Щоночі люди, які чудом залишились в живих, виходили з своїх криївок і покидали місто свого дитинства, щоб врятуватись, знайти притулок і захисток. У всіх тих, хто мав змогу спостерігати за страшною миттю прощання цих людей з рідним краєм, серце краялось від болю, коли бачив як втікачі, падаючи на коліна, з повними очима сліз, в яких відбивались жах і безвихідь, з заломленими у гору руками, молились до неба, до Бога, цілували рідну землю і брали з собою малесенькі її грудочки, як священу реліквію, яка мала оберігати їх від лиха і вічно нагадувати Батьківщину. Це була гнітюча і дуже журлива картина, бо немає в світі більшої трагедії, аніж прощання з рідною землею,

з вітчизною.

Оглядаючись на палаюче місто, люди малими групами пробирались у Славутські ліси, де формувався Острозький полк. Тут день і ніч лаштували вози, відгодовували коней і худобу, запасались зброєю і вчились нею володіти, приймали й розташовували нове поповнення втікачів з Острога і його довкілля. Все робилось під наглядом талановитого ватажка - полковника Івана Дзиковського, якому допомагали отець Христофор разом із старшинами. Збори тривали недовго, невмолимий час підганяв у далеку і важку дорогу. За рішенням військової ради шлях проліг у Слобідську Україну, яка не знала жахів війни і нищення.

Після молебню, при світлі пожеж, полк вирушив у ніч, тому що на початку шляху, щоб уникнути кривавих сутичок з різними бандами, рухались тільки ніччю. Нікому не хотілось покидати батьківські пороги, та іншого виходу не було. Інстинкт самозбереження змушував це робити, але десь, в глибині душі, жевріла надія на скоре повернення. Та не так сталось, як гадалось...

Довгою вереницею розтягнулась похідна колона. Діти, жінки і хворі їхали на возах, козаки верхи на конях, а то й пішим ладом. Чим далі просувались на схід, все менше ставало карбів і слідів війяи. Відпала потреба в нічних переходах. В селах і містечках, через які проходили, зустрічались з співчуттям, прихильністю і теплотою людей, бо ті добре розуміли всю складність їх становища. Полк часто зупинявся і, щоб запастись зерном і фуражем, допомагав людям у жнивуванні, поскільки в повному розпалі були жнива. Швидко спливав в поході час, але не всі витримували труднощі походного життя, особливо хворі, старі та діти. Багато горбиків з хрестами залишив за собою полк на шляху, по якому рухався. Такий невмолимий закон життя - виживає той, хто сильніший. Важкою була переправа через Дніпро, але, завдяки військовому хисту Івана Дзиковського, відбулась без втрат. Згодом прийшов час оглянутись на пройдений шлях. Після трьохмісячного переходу за плечима залишилось біля тисячі верст, а навколо все більше про себе нагадувала осінь: відлетіли у вирій журавлі та дикі гуси, дерева вкривались пурпуром і золотом, а вранішні трави - сивиною. Настав час лаштувати зимівник.

Після недовгих пошуків вибрали чудове місце з річкою, лісом, травами і мастким чорноземом. Це справді був благодатний край. Швидко, всім гуртом, вирили землянки, змайстрували стійла для худоби, склади, заготовили дрова. За короткий час, ще до настання холодів, виросло ціле містечко з вулицями і примітивними оборонними спорудами. Запрацювали різні майстерні, з’явились крамниці з невибагливим крамом, виростав зруб під майбутню церкву. В січні відсвяткували перше Різдво. Все це дуже смутно нагадувало рідне місто, про повернення до якого постійно мріяли, але війна, що продовжувалася в рідних краях, все далі відсувала і. клала край цим мріям.

Прийшла перша весна. Розорали і засіяли цілину, а там взялись за побудову житла і все більше вкорінювались на новому місці. До них приєднувались нові поселенці. На очах швидко виростало гарне місто, яке, пам’ятаючи про старе, Острогом назвали. Люди, що відвідували це місто, мешканців його острогожцями називали, а місто - Острогожське. Недалеко від цього міста виникали нові села, міста й містечка, серед яких одне дуже нагадувало Волинь, тому й наріклось Білолуцьком (від річки Білої на якій стоїть і міста Луцька).

Після закінчення Визвольної війни царська адміністрація, що тут встановилась, дала місту офіційну назву - Острогожськ. Так старі перекази донесли до наших днів правду про те, як колишні острожани заснували на Слобожанщині нове місто, таке близьке за назвою до рідного, яке змушені були назавжди залишити.

В 1670 році гине Іван Дзиковський - славетний запорізький полковник, який врятував рештки уцілілого від загибелі населення древнього Острога. Його скарали царські сатрапи за те, що очолив селянсько - козацьке повстання на Слобожанщині. Така ж доля спіткала його дружину, а діток вивезли в Сибір, де й загубились славні нащадки славного запорожця. А хіба тільки вони ?” 

На світлині: Свято-Троїцька церква в смт. Білолуцьк.