Главная » 2012 » Июль » 12 » ИСТОРИЯ БЕЛОЛУЦКА (авторв О.Н.Варава В.Л.Бутенко)
18:02 ИСТОРИЯ БЕЛОЛУЦКА (авторв О.Н.Варава В.Л.Бутенко) | |
| ЗАСНУВАННЯ БІЛОЛУЦЬКА ЗОЛОТА ОРДА не була міцною державою. Вже в кінці ХІІІ-ХІV ст. в ній були два центри. Один від Дону до Дунаю, контролював темник Ногай, на схід від Дону хан Тохта. Наша квітуча земля стала ареною боїв між цими угрупуваннями. В 1620 році за наказом Московського царя Михайла Федоровича було створено унікальний документ «Книга Большого Чертежа». І тепер на південних окраїнах Московської держави були в центрі уваги три шляхи: Муравський, Ізюмський і Кальміусський – річки на них, татарські перевози і перелази, якими татари йшли в Русь. Вздовж правого берега Айдару йшов шлях – Айдарська сакма, глибоко вбита копитами низькорослих татарських коней, вона була для них з їхнім способом розбійного життя дорогою, яка давала багату здобич і ясир (так називали татари полонених-бранців). З 1480 року відомо, що орди татар прямували в українські землі (на рік миру приходилось два роки війни). Агресія з боку Кримського хана вимагала створення ефективної оборони рубежів Південної Русі. В першій половині ХУІІ ст. почала діяти 800 км Білгородська лінія, що простяглася від Полтави до Воронежа, створена самою природою і людьми, які захищали цю землю. Історія виникнення нашого селища пов’язана з історією України і Московської держави. Дике поле, яке ворогуючі татарські намісники за гарний корм для своїх коней випалювали часто вщент, біло пусткою, але якою благодатною. Тому відхідники, які зрідка оселялись в землянках тут як степові ховрахи не відали горя від природи, лише від людей. І так продовжувалось майже півтора століття. Правобережна і Центральна Україна стогнали під ярмом Речі Посполитої і саме сюди в прабатьківщину втікали селяни звідти. За свідченням Д.Багалія одного з ґрунтовних дослідників історії слобожанщини сюди йшли втікачі з Чернігівщини і Правобережжя . селяни втікали і поодиноко і цілими сім’ями, а деколи і всім селом, полишивши все, чи забравши нехитрий домашній скарб прямували в Дике поле. Російський цар і його сановники, які цю землю вважали своєю, прихильно ставились до втікачів. Вони ТЕС тільки житимуть на цій землі, а і охоронятимуть її, а значить, рубежі Московії. Точна дата заснування села не відоме, а от місце заснування – встановлено з вірогідністю. В місці впадіння річки Білої в Айдар, перша робить крутий вигин і утворює лучку (своєрідна рогатка), що являла собою непогану природну захисну, утруднену для взяття лінію, але як виявилось згодом не досить і надійну. Походження назв річок пов’язують: р. Айдар – від Тюркського, (чиста, свята вода Сирдар’я, Амудар’я в Азії). У Тюркомовних народів Сходу є чоловіче ім’я Айдар. Річки Білої - від характеру місцевості: крейдяні гори, біля яких вона протікала. Район заснування селища (схід річок) Втікачі, які засновували такі поселення, називали їх слободами (від слова свобода, бо вони тепер себе вважали незалежними, вільними). Цю слободу вони називали Біла Лука, яка з часом трансформувалась у Білолуцьк. Першою писемною згадкою про наше селище є донесення острогозького воєводи Московського цареві, датоване 1643 роком. В ньому згадується, що серед поселень, спалених під час чергового набігу татар, по річці Айдар розорений і спалений Білолуцьк. Після цього нападу вцілілі жителі переселились на правий, більш високий берег Айдару, укріпивши поселення валом і ровом, заповненим водою. Ось з таких поселень формується територія Слобідської України (нині це територія Харківської, частини Сумської, Донецької, Луганської областей України, а також частини Воронезької, Курської, Білгородської областей Росії). На території Слобожанщини було сформовано п’ять козацьких полків. Білолуцьк входив до складу Острогорського полку. ГОСПОДАРСТВО І ПОБУТ Природа в краї була багатою: ліси і степи – дичиною, річки – рибою, але головне багатство – родючі землі, бо основним заняттям слобожан було вирощування хліба. В ХУІІ ст. переселенці брали стільки земної, скільки могли обробити. Найбільш поширеним були соха, плуг «косуля», запряжений волами. Біля хати розорювали невеликі огороди, де саджали цибулю, ріпу, часник, редиску, буряк, огірки та іншу городину. Подекуди, особливо на піщаних ґрунтах, були і баштан з кавунами і динями. Заливні луки, де трава росла така висока, що не видно було навіть вершника на коні, забезпечували тварин кормом і влітку, і взимку. Будинки були каркасні, крейдянки, але обов’язково обмазані глиною та побілені розчином крейди. Росли тут і садки: яблуні, груші, вишні, аґрус. В лісах було багато диких яблунь, груш. З часом з’являлися садки і в козацьких садибах. Засушені плоди взимку використовували і для смачного узвару, який запарювали і готували в глиняних горщиках і як ліки, бо добре знали лікувальні властивості сухих яблук, груш, гілочок фруктових дерев. Були і пасіки. Вулики видовбували з вільхової чи вербової колоди, а потім вкривали солом’яним або дерев’яним дашком. Джерела свідчать, що такий вулик давав в гарний рік до пуду меду. Надлишок меду і воску збували в Московщині. Прикметою слобід були водяні і вітряні млини (вітряки), але вони будувались, коли слобожани добре обживались. Спочатку зерно товкли в ступах. Кожна слобода прагнула мати власного коваля і кузню. Асортимент виробів протягом десятиліть змінювався мало – це підкови, борони, плуги, миски, сани, вила, клямки до дверей. Слобожани берегли дідівські традиції, звичаї, звички. І це найбільш чітко прослідковувалось в розташуванні двору, надвірних споруд, простих зручних меблів: міцний стіл, дерев’яні лави і лавки, пізніше зі спинкою, збитий дерев’яний піл, на якому спали. Кожна молода на весіллі у будинок чоловіка привозила посаг – скриню, з одягом, рушниками, білизною (скриню гарно розмальовували), перину і подушки. Хату прикрашали вишитими рушниками, де вишивка виконувала роль магічних знаків – оберегів, яким був і сам рушник. Тканини виготовлялись в селянському господарстві з полотна. Садили льон, а в нашій місцевості частіше коноплі, його називали прядивом. Процент цей був тривалим і трудомістким. Рослини зрізали, потім закладали в річкові затоки, так звані левади. Є така і в Білолуцьку. Там вони починали втрачати свою жорсткість, бо верхні тканини стебла відмирали, потім витягували і на спеціальних терницях і битницях розбивали до стану окремих волокон їх пучки. Мички потім пряли. Так як коноплі мають чоловічу і жіночу рослини, то відрізнялось і полотно – жіноче матірка – грубе, товсте йшло на ліжники, рядна, грубий частіше верхній одяг, мішки. З чоловічих рослин – плоскінь, або плоскінне полотно – м’якеньке, тонке – на сорочки, рушники, білизну. Спрядені нитки ткали на ткацьких верстатах. Наткане полотно міряли ліктями. Людина ставила себе в центр виміру з давніх часів і світ і все в ньому міряла собою. Пряли і вовну з овець, яких теж розводили. З вовняних ниток плели рукавиці, носки, ткали теплі ліжники. Поширене серед поселенців вміння чинити шкіру, дубити її. Шили кожухи, кобеняки, взуття. Пізніше з’явились сукновальні. Одяг, характерний для українських селян, - вишиті сорочки, спідниці, святкові керсетки, свити, буденні дереги. Харчувались слобожани згідно з загальноукраїнськими традиціями, суворо дотримувалися постів, які співпадали з релігійним календарем, пристосованим слов’янами до циклу робіт, погоди і кількості харчів. Посуд на Слобожанщині був переважно глиняний і дерев’яний. Сім’я їла з однієї миски, або з кількох, якщо була великою. Відра, діжа, чи корито для муки, колиска для немовляти, маслобойка були дерев’яними. Воду брали з річки, криниці чи колодязя, аби полегшити цю роботу використовували коромисло. Якщо криниця або колодязь були глибокими, то біля них будували журавля – великий стовп, з перевагою, впоперек нього жердина, до якої прикріплена ще одна з відром чи гаком для нього. На кінці був мотуз чи цеп. Як перевагу часто використовували камінь з діркою чи шматок металу. Цямрину і зруб робили із дерева чи каменя. Землю і воду наші предки дуже цінували, бо вони давали їм все необхідне для життя. Люди почували себе сильними, господарями цієї землі, вони дбали про майбутнє, охороняючи її від ворога, щоб передати в спадщину своїм дітям. ЧАСТИНА ІІІ БУЛАВІНСЬКИЙ БУНТ. ЦАРСЬКА КАРА. ВІДРОДЖЕНИЙ БІЛОЛУЦЬК. (1696 – 1913 рр.) Перемога Петра І і захоплення Азова в 1696 році внесли багато змін в життя слобожан і козаків. Військо Донське, а з ним і слобідське козацтво втрачає тепер роль «буфера» між Росією і Туреччиною, бо кордон Московщини просунувся далі на південь. Царський уряд почав побоюватись цієї вольниці, куди, як і раніше, тікали від панської неволі, а «з Дону, - як відомо, видачі немає». Царські сановники Михайло Пушкін і Максим Кологривов побували в 1703 році в цих краях для пошуку втікачів, але, як говорилось в їх доповіді, «они не изьехали ни одного человека». Петро І хотів переселити слобожан на Азовські дороги, але вони вертались додому. 1705 рік це пролог Булавінського бунту, але ні слобожани, ні донці цареві не скорилися, спаливши Бахмутський завод. Через 2 роки сюди прибуває каральний Ю. Долгорукого. В ніч з 8 на 9 жовтня 1707 року загін зупинився на перепочинок біля річки Айдар, неподалік Шульгинського містечка. Саме там і «учинился крик и стрельба оружейная», спалахнув бій, який згодом закінчиться кривавою драмою для багатьох його учасників і спаленням, таких немилих царському окові містечок по Сіверському Дінцю і його притоках. За те, що білолучани підтримали К.Булавіна, стали за свою волю, за свої слободи в 1708 році Петро І видав царський указ – учасників заколоту «перевешать», а містечка знищити: «по Донцу, по Лугань…по Айдару все, по Деркулу все». Всього було 44 містечка і слободи. Царська рука не здригнулась. Морозна зима 1708 року, небачені сніги зими 1709 року на Україні перетворили квітучу Білолуцьку слободу, спалену царськими карателями дощенту, в пустку. Але не судилося на цій трагічній ноті закінчитися історії Білолуцької слободи. Гарне місце, річка, родючі землі, в тому числі прекрасні сінокоси для козацьких коней, а головне – люди, що залишилися живими, тяглися душею сюди. Полковник Острогозького полку Тев’яшов в листі від 06.05.1709 року Приказ Адміралтейських справ у Воронежі прохає дозволу переселитися в місця, «…де поселені були без указу государя зайшлими з різних міст людей і в минулому 1708 році за їх злочини і бунт, що вони бунтували з Булавиним і Голим – розорені і спалені». Цього ж 1708 року Острогозький полк введено в склад Азовської губернії. 1732 році на місце, де був Білолуцьк, приходить сотник Яків Романович Головинський, а з ним переважно козаки-українці з сіл Гвоздьово, Перлівки, Ендовиць, Урива. Вони заснували Білолуцьку сотню Острогозького полку, за селом залишили стару назву Білолуцьк. Село знову стало розбудовуватися, зазеленіли сади і поля, але було скасовано давнє правило слобожан займати землі й угіддя, які пустували. Тепер багато земель роздавались вельможам. Так, князь Борис Куракін в числі інших земель тримав сусідні з Білолуцьком (села Березівку і Танюшівку). Будинок нащадків Я.Р.Головинського, вилучений в 20-х роках (приміщення музичної школи) Роки відродження Білолуцька (1732-1733 рр.) – це роки кліматичних екстремумів: зима була малосніжною і м’якою, але на початку весни, в кінці квітня, подув сильний вітер, що приніс мороз, обмерзли дерева, які до початку літа стояли голі, ранні посіви. Роки були голодними. В Білолуцьку кріпаків не було, а це значить, що село було вільним. Селяни поєднували козацьку службу і хліборобство. Крім традиційних культур, 1766 році слобожани отримали наказ вирощувати «тартуфель» або «земляні яблука» - тобто таку звичну нині картоплю. Було дозволено винокуріння і збут горілки, поширені узвіз і чумакування. З розвитком торгівлі широке розповсюдження отримали ярмарки. Регіональний ярмарок перед великими годовими «роковими» релігійними святами був і в Білолуцьку. Продавались зерно, фураж, худоба, птиця, сукна, смухи, різний крам – шовк, парча, оксамит, галантерейні товари. Козаки були людом служивим – і дзвенів метал їх збруї, коли закликав у похід звук церковних дзвонів. Білолуцька сотня приймала участь у військових походах на Крим в 1735-1739 роках, прикривала Тор (Слов’янськ), Ізюм і Бахмут. Під час семилітньої війни (1756-1763 рр.) Білолуцька сотня Острогозького полку брала участь в Гросс – Єгерсдорфській битві в 1757 р., коли прусські війська потерпіли поразку. З 1765 р. було створено Слобідсько-Українську губернію з центром в Харкові. В 1765 р. слобідські козацькі полки, в тому числі і Острогозький, були реорганізовані в регулярні і козацькі чини понижені на один або два порівняно з армійськими. Більшість козаків Царський уряд перевів у розряд військових обивателів, які підлягали обкладенню подушнім податком, що викликало невдоволення. Військові обивателі, які з загального числа жителів 1469 чоловік становили 1410 чоловік, були близькі до державних обивателів за своїм становищем. В 1785 р. дворянські права отримали 8 козацьких старшин. Військові обивателі, а фактично селяни, займалися землеробством. В 1829 р. в Європейській частині Росії спалахнула епідемія холери, яка, затихнувши трошки взимку, з новою силою спалахнула в 1830 році. Не обминуло це лихо і Білолуцьк, забравши життя багатьох його жителів. Саме в ці роки в Білолуцьк докотилися царські рішення про військові поселення і тут було в 1828 р. його організовано. Прибули в Білолуцьк частини Псковського 1-го поселенського ескадрону другої кірасирської дивізії, і кількість їх господарств склала 486. Режим в цих поселеннях був надзвичайно жорстким – муштра, непосильна праця залишили по собі важкий слід. Дітей військових поселенців з 8 років віддавали до військового навчання, і звались вони кантоністами. Унтер-офіцери, що їх навчали, жорстко карали малих хлопчиків у військовій формі за будь-який дитячий непослух. В слободі з’явилися жінки легкої поведінки, було підірвано засади моралі, які споконвіку підтримувалися силою громадського осуду. Ще й донині в селищі є прізвисько кірасир, яке пройшло більше, ніж через півтора століття. Що ж це за військо кірасири? Кірасири – це вид важкої кавалерії в російській армії, починаючи з ХУІІІ ст. Мали каски і кіраси захисне озброєння з двох металевих пластин, вигнутих по формі грудей і спини, що з’єднувались пряжками на плечах і з боків, (з середини ХІХ ст. предмет парадного обладунку гвардійської кавалерії). Приймали білолучани участь у Кримській війні 1853-1855 рр. Але ця війна, продемонструвавши економічну і військову слабкість Російської імперії, матиме наслідком ряд реформ, в тому числі і військових. В 1857 р. військові поселення було ліквідовано і мешканці Білолуцька перейшли в розряд державних селян. Реформа 1861 року не озолотила білолучан 1736 ревізьких душ, що жили в слободі, одержали 11372 десятини землі, тобто 6.5 десятини на душу. Сім’ї зростали, відбувалась диференціація населення, а селянські наділи дробились і меншали. В 1881 році сільська громада складалась з 2512 чоловіків і 2400 жінок, і на кожного мешканця припадало 2.3 десятини, а придатної до обробітку і того менше – всього 1.6 десятини. (Десятина – російська міра площі – дорівнювала 2400 квадратним сажням – 1.09 га; на початку ХІХ ст. власницька або господарча десятина = 3200 кв. сажнів – 1.45 га). Урожайність визначалася мірою – четверть з десятини (210 кг) і вона і цей час в Білолуцьку, як і в навколишніх селах складала: пшениці – 3.5 чв.; жита – 4 чв.; вівса – 4.5 чв.. Але російська імперія воювала часто, і в ряди шикувались білолучани знов і знов. Воювали жителі Білолуцька і на далеких Балканах в 1877-1878 роках під час русько-турецької війни. За переказами старших, Іван Арсентійович Сороковий пригадував, що Буцай Дмитро і Дураков Іван за мужність, проявлену на Шипці проти військ Сулеймана Паші, були відзначені і отримали наділи землі, які довго називались солдатським полем. Точно ж відомо, отримав чин майора і 50 десятин землі Бойко Герасій (Герасим), що жив на Рикунівці. Життя пливло далі, а царська влада потребувала все більше, тому селяни сплачували великі податки. В 1879 році цей податок був 9 крб.38 коп. з однієї ревізійної душі (ревізька душа – одиниця обліку чоловічого населення податних станів для обкладення подушним податком). Навіть, якщо людина помирала, вона вважалася живою до наступної ревізії, тобто перепису податного населення, це так звані «мертві душі». Всього в Російській імперії було проведено 10 ревізій. (Остання – в 1857 р.). найбідніше населення не могло вийти з боргів, бо цього ж 1879 року на кожну ревізьку душу припало 3 крб.23 коп. недоїмки. В 1896 році селяни Білолуцька відмовились сплачувати недоїмки, що накопичились на 01.01.1896 року. Невдоволення селян було на межі вибуху. Для придушення в Старобільський повіт прибув віце-губернатор і три сотні козаків, але селяни відстояли своє майно, яке вже було описане для вилучення. Село зубожіло і потребувало реформування. Свідченням цьому було те, що в 1905 році з 7787 господарств землі не мали 72, робочої худоби – 85, ніякої худоби – 123, корів – 173. Найбільше земель мав поміщик Головинський – 100 десятин., 50 десятин лісу, 2 млини. Цього ж 1905 року в нього наймитували 305 чоловік. Багато земель мали Михайло Білоусов, Пимін і Єлисей Колодки, Бережні, Миколаївський поміщик Буковський, Харін. Найбільш заможні складали 2% від населення слободи, але володіли 13% земель. Про царський маніфест 17.10.1905 року один із перших дізнався Логвин Іванович Кузнєцов. Був досить авторитетним серед односельців, людиною великої фізичної сили, закінчив церковно-приходську школу, і тому на сільському сході висловився на підтримку свобод, проголошених в маніфесті. Його підтримали брати Рикунови. Залунали заклики: «Геть панів!» Стихійний виступ білолучан в 1906 році проти заможних землевласників широкого розмаху не набув, хоча було спалено декілька скирт скошеної пшениці. Для придушення виступу в Білолуцьк ввели ескадрон козаків в 120 шабель. Сама природа теж продемонструвала суворість – у вересні випав великий сніг, поля виглядали як взимку, було снігом зламано багато гілок дерев. Логвина Кузнєцова ув’язнили в Старобільський острог. Повернувся він лише через 4 роки зовсім хворий і невдовзі помер, а до його 15 дітей влада була «неласкавою», і в живих залишилося шестеро. За даними Ю.В. Романенка, що працював в редакції Білолуцької районної газети і публікував свої матеріали в газеті «Перемога», в ці роки в Білолуцьк повернувся моряк з «Потьомкіна» Федот Миколайович Дураков, який вів агітацію серед односельчан. ОСВІТА, ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я. РЕЛІГІЙНЕ І КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ. ПЛАНУВАННЯ СЕЛИЩА. Значне місце в духовному житті слобожан посідала релігія, а храми, як це не парадоксально, були ще «відповідальні» і за мінімальну освіту для мужиків, бо при них діяли церковнопарафіяльні школи, бо держава віддала народну освіту під контроль в надійні руки, бо святі отці зайвих думок не дозволяли ні вчителям, ні учням. В 1656 році збудована найстаріша в слободі Білолуцькій Преображенська (Спаса) церква, яка пережила і розділила долю самої слободи – горіла і відроджувалась знову, бо була дерев’яною, переносилась з підмиваного берега Айдару вглиб Пісок, найдавніше заселений район нашого селища. При ній була сторожка, в якій працювала двокласна церковнопарафіяльна школа. Збереглися в Державному історичному архіві Росії страхові оцінки майна і будівель білолуцьких храмів. Зокрема, один з таких документів датований 22 липня 1910 року і інший датований 9 грудня 1913 року має відомості про церковні будівлі Преображенського храму. Церковно-причтовий будинок для псаломщика, дерев’яний на крейдяному фундаменті, критий соломою. Довжина його 12 аршин, ширина 7.5 аршина, висотою 3.5 аршина (аршин 0.71м). мав 10 вікон, висотою один аршин і шириною 0.75 аршина з подвійними рамами, 5 одинарними дверима, однією кухонною піччю і однією грубою. Будинок збудовано в 1897 році на той час зберігся добре. Поряд був дерев’яний амбар, довжиною 5 аршин, шириною 6 аршин, висотою 3, не мав ні полів ні стелі, вкритий соломою. Збудований в 1897 році. Споруда ветха. Збереглися підписи завідуючого страхування, напевне з Старобільська, священика Михайла Іваницького, священика Леонтія Жуковського, псаломщика Сімеона Чушкова, церковного старости селянина Сімеона Волкова, за якого розписався Іван Кузнецов. Представниками прихожан були селяни Іван Іванович Головін, Петро Дмитрович Кузнецов, Пантелимон Сергійович Калиновський, Євлампій Іванович напевно Кікілєв (не розбірливо). Нині Преображенський храм не зберігся, але жителі пам’ятають, на якому місці стояла його споруда востаннє. Був закритий в 30-х роках. В ХУІІІ ст. збудовано дерев’яний Покровський храм. Пізніше – кам’яний. За відвагу в Гросс-Егерсдорфській Битві в 1757 році Білолуцька сотня Острогозького полку була відзначена нагородою. За ці кошти козаки замовили і Воронежі дзвони на дзвіницю цього храму (їх зняли в 1924 р.). За такою ж страховою оцінкою від 30 червня 1910 року ми дізнаємося, що Покровська церква цегляна. На цегляному цоколі. Зовні відштукатурена, всередині розписана масляними фарбами; покрита оцинкованим залізом. Довжина церкви разом із дзвіницею 19 сажнів (сажень 2.13 м), ширина 8 сажнів, висота до верху карнизу 3 сажні. На церкві є один великий купол. Великих вікон 15, в куполі 7 малих вікон. Дверей зовнішніх двостулкових 3 і одна мала залізна - в паламарню. Всередині дверей 5 штук. Іконостас довжиною 18 аршин, висотою 11 аршин, оцінений 1000 крб. Церква холодна. Дзвіниця в 3 яруси, загальною висотою до верху карнизу 11 сажнів. Житлові будівлі з північної і східної сторони у 18 сажнях від церкви. Церква збудована в 1818 році. Будівля добре збереглася. Оцінка разом з іконостасом і дзвіницею 10000 крб. Збереглися підписи вищеназваного Іваницького, священика Пантелимона Буткова, диякона Костянтина Келеберди, церковного старости – нерозбірливо, представників парафіян Никифора Ткаченка і Івана Ткаченка. Поряд була церковнопарафіяльна школа. Споруда збудована з дубового дерева, обкладена цеглою, на кам’яному фундаменті. Довжина 22.5 аршина, ширина 14 аршин, висота 7 аршин, покрита залізом, пофарбованим зеленою масляною фарбою. Розпис дверей в споруді одностулкових – 3, двостулкових – 6, арка з розтворчатими дверима. Зовнішніх вікон 12, висотою 2.5 аршина, шириною 1.75 аршина з подвійними рамами. При школі дощаті сіни довжиною 9 аршин, шириною 2 аршина, висотою 4 аршина, вкриті залізом, пофарбовані зеленою масляною фарбою. В сінцях одностулкові двері, висотою 3 аршини і шириною 1.5 аршини, одне вікно вистою 1.5 аршини і шириною 1 аршин. Споруда збудована в 1910 році, міцна. Ця страхова оцінка датована 7 грудня 1912 року і добавлені прізвища псаломщика Миколи Попова. Цей храм спонукала доля уже багатьох храмів України доби комунізму. Селищний Будинок культури перебудований з Покровського храму В 30-х роках у храмі знаходилось зерносховище «Заготзерна», а потім його перебудували на будинок культури. В сторожці, що була поряд, довгий час розміщувався будинок піонерів, доки в кінці 90-х років ця споруда не стала аварійною. Третій храм – Свято-Троїцький – посідав довгий час в житті парафії значне місце. Був освячений і почав діяти в 1885 році. Будувався досить довго – 25 років. Споруда вийшла на диво гарною. За страховою оцінкою від 30 червня 1910 року церква кам’яна на кам’яному цоколі. Зовні цементована, всередині відштукатурена. Покрита залізом, пофарбована зеленою масляною краскою. Довжина церкви з дзвіницею – 16.5 сажні, найбільша ширина 6.5 сажні, висота до верху карнизу 4.5 сажні, на церкві є один великий купол, великих вікон 12, менших вікон в середній частині храму – 6, в куполі 8 малих вікон. Двостулкових надвірних залізних дверей 3. Одні залізні двері в паламарню всередині 2 дверей і 2 звичайних дерв’яних, які вели в 2 прибудови – дзвіницю і чулан. Іконостас довжиною 12 аршин, вистою 9.5 аршин, оцінений в 1000 крб. Церква холодна. Дзвіниця в 2 яруси, загальною висотою до верху карнизу 11 сажнів. З усіх боків житлові будівлі знаходяться від церкви в 100 сажнях. Будівля церкви добре збереглась. Ціна разом з іконостасом і дзвіницею 16000 крб. Поряд із церквою були сторожка на цегляному фундаменті з дерев’яними дубовими стінами, вкрита соломою. Довжиною 4.5 сажні, шириною 2.5 сажні, висотою 1.5 саж. Мали 12 вікон і 6 дверей. Збудована в 1885 році, збереглася добре. Амбар дерев’яний з колод, довжиною 2.5 саж., шириною 2.25 саж., висотою 1 саж. з дерев’яною підлогою без стелі, вкритий соломою, мав 1 двері. Збудований в 1890 році. Збереглися підписи завідуючого страхуванням Володимира (прізвище нерозбірливо), священика Василя Ладенка, диякона Дмитрія Кустовського, церковного старости Матвія Бондаря, за якого неграмотного розписався Семен Волков, вповноважені від парафіян Михей (підпис нерозбірливо), Борис Романенко, за якого неграмотного розписався Андрій Шехавцов. В такій же страховій оцінці від 30 жовтня 1914 року йде мова, що збудовано нову церковну сторожку в 1914 році і підписи крім вищеназваних священика і диякона, церковного старости Семена Білого представника від парафіян Ісая Яковича Романенка, за якого неграмотного розписався Венедикт Брюховецький. Свято-Троїцький храм, вистоявши атеїстичну навалу 20-30-х роках, в кінці 60-х, прийшла поступово в занепад. Зменшення кількості парафіян, приховане переслідування віруючих, привело до закриття церкви в прямому розумінні цього слова. Зруйнувалася сторожка, охайна чисто побілена хатинка, споруджена навпроти церкви. Одиноко стояли могили священників, яких за традицією ховали в огорожі храму. Свято-Троїцький храм ХІХ ст. При Свято-Троїцькому храмі була церковнопарафіяльна школа. Страхова оцінка від 30 червня 1910 року засвідчує, що однокласна школа знаходиться від церкви в 300 сажнях, одноповерхова. Збудована з цегли на цегляному фундаменті, вкрита залізом, пофарбована масляною фарбою. Довжина 6.5 саж., ширина – 5 саж., висота - 2 саж. Всіх вікон 13, висотою 2 арш., шириною 1.5 арш. З двійними рамами, дверей двостулкових – 5 , одностулкових – 3. Печей голландських – 2. Є дерев’яні сіни висотою 4.5 арш., довжиною 3 арш., шириною – 3 арш. Школа збудована у 1907 році. Будівля міцна. Збереглася і донині. Довгий час це приміщення належало середній школі. Значний слід по собі залишила сім’я священників Попових, особливо Феоктиста (Фетиса) Івановича Попова. Він сприяв будівництву земського училища (двоповерхова споруда середньої школи). В 1887 році воно було розпочате і частина коштів була надана ним, як і для будівництва ряду приміщень Білолуцької лікарні. Керував роботами по будівництву церкви, школи і лікарні Алфьоров Леонід Іванович. Будинок Попова, який за радянської влади конфіскували, незалежно від того, хто в ньому жив, народ називав Фетисовим або Поповим. Останнім батюшкою, що правив служби в Покровському храмі, був Бутко Пантелій Іванович, а попередником, що правив в кінці ХІХ на поч. ХХ ст., був його батько отець Іван Бутко. Отже, в 1885 році в слободі Білолуцькій діяло дві церковнопарафіяльні школи, в яких навчалося 32 учні і працювали 2 вчителі. В одній з церковнопарафіяльних шкіл вчителювала Шевцова (дочка прикажчика) старша сестра Шевцової Валентини Миколаївни. В 1905 році в селищі почали будувати земську школу. Земська школа Гроші виділило земство. Підрядчиком став Миколаївський поміщик Буковський. Ліс завозили з Воронезького краю, а виробництво цегли налагодили в селі на Підгорівці, там же виробляли вапно. Як паливо, використовували солому, але цегла була якісною і гарною. В 1907 році цю школу відкрили і першими вчителями були Твердохлєбова (Бутко) Анна Іванівна і Усенко Тетяна Іванівна (дружина волосного поштмейстера). Анна Іванівна Твердохлєбова (Бутко) була дочкою священика Покровської церкви Івана Бутка. Знання давали ґрунтовні. Пархоменко (Браєвська) Галина Михайлівна, випускниця цієї школи, в 1913 році здавала екзамени в 3 клас Богучарської гімназії. І хоч успішно їх склала, проте зарахована не була, бо «мужичка». Гімназію все ж вона закінчила, коли її відкрили в Біловодську (там були тільки прогресивні вчителі). В 1910 році завідуючою школою стала Бойко Варвара Герасимівна (її батько, отримавши чин майора в 1877-78 рр. зміг дати дочці гарну освіту). Школа буяла квітами. В 1907 році відкрито і ново побудовано земське училище (двоповерхова «червона» споруда середньої школи). Земське училище 1905 (приміщення початкових класів Білолуцької гімназії) Це відчутно вплинуло на розвиток грамотності. І хоч в 1907-1912 роках 35% дітей не мали змоги навчатися, кількість учнів в Білолуцьку зросла до 155. таким чином в Білолуцьку було 2 церковнопарафіяльні школи і 3 земські училища. Навчання велося на російській мові, підручники переходили від учнів до учнів і з часом сильно тріпалися. Це були «Буквар», «Мир Божий», «Курс правописания», «Задачник». Учні мали 2 зошити з чистописання і загальний, хоча частіше писали на грифельних дошках (так було дешевше). Царат чинив перепони поширенню в середовищі народу не лише грамотності, а і літератури, тому коли в 1909 році харківське товариство по поширенню серед народу грамоти вирішило відкрити в слободі безкоштовну бібліотеку-читальню, то на це виявився потрібним дозвіл генерал-губернатора з Харкова. Від дозвіл дав, але за роботою бібліотеки доручили доглядати місцевому священику. В ХІХ ст. на всю Білолуцьку волость був лише один фельдшер, а лікарський пункт мав 2 ліжка. Нова лікарська дільниця, будівництво якої закінчилось напередодні першої світової війни, обслуговувала в волості з 40 населеними пунктами, з населенням 29.4 тис. чоловік. Працювали 1 лікар, 2 фельдшери і акушерка. Земська лікарня 1913-1914 рр. Смертність серед населення була високою. Особливо серед дітей. В 1914 році з 378 новонароджених до року не дожили 74, а у віці від 1 до 5 померло 32 дітей. Селище поділялося історично на декілька районів-кутків, назви яких відображали ту чи іншу характеристику місцевості, але, як правило, по-сільському були влучними і зрозумілими. З часом деякі втратилися, коли чітко визначили і найменували вулиці, але більшість збереглася. Найраніший і найстаріший заселений пункт куток Піски отримав таку назву через специфічний піщаний грунт. Саме тут місцевий житель Щоткін С.З. знайшов під час земляних робіт на своєму подвір’ї керамічні ізразці, які виготовлялися в Московії і завозились заможними слобожанами звідти. Подібні поширені по всій Слобожанщині. Поселок (є версія) отримав назву через те, що саме тут поселяли декого з кірасирів. Цапівка – багато жителів були родичами різного ступеня спорідненості і мали прізвище Цапенко. Ще в довоєнні роки тут були великі дерев’яні амбари лавошників-купців. Рикунівка – сім’я жила Рикунових. Під горою – Підгорівка. Віддалений за містком на піску – Киргиз. Замостівка – була за мостом на лівому березі річки Айдар. Забілівка – була за річкою Білою. Залиманівка – за лиманом (низовиною). Жабокрюківка – на березі р. Айдар. На окраїні, біля Можняківки - Бондарівка (жила сім’я Бондарів, що заселилася першою). Бережівка – жила сім’я Бережних (в. Куйбишева). Щетинівка – в. Горького. Максимівка – в. Чапаєва. Бойківка – в. Московська (кінцева частина – багато жителів були родичами і мали прізвище Бойко). Центр мав типову для козацьких поселень циклічну забудову. В центрі була площа, яка зумовлювалась наявністю великого кінного війська – це був своєрідний плац. На площі стояли Покровська церква (нині будинок культури), а по колу йшли адміністративні споруди з пороховими погребами і лавки, яких було на початку ХХ ст., за спогадами старожилів, 17. В центрі були будинки з великими підвалами місцевих багатіїв Головинських (нині ту селищна рада і магазин, а в підвалі в 70-х роках був овочевий магазин, в 30-х роках - міліція), Бережних – біля автостанції (в 30-х роках був райвиконком, а нині - квартири). Волосна управа була біля річки (в ній були різні установи, в тому числі і держбанк в роки радянської влади). Білолуцька волосна - управа кінець ХІХ початок ХХ ст. (харчоблок Білолуцької ЗОШ 1-2 ст.) Таким чином найкращі будови до війни використовувались як адміністративні так і в роки радянської влади в період з 1925 по 1965, доки Білолуцьк був райцентром, а потім більшість стала житлом. За адміністративним поділом 1797 року було створено Старобільський повіт і адреса виглядала так: Харківська губернія Старобільський повіт Білолуцька волость Білолуцьк В народі в цей час, що до типу населеного пункту, Білолуцьк називають слободою. | |
|
| |
| Всего комментариев: 0 | |